City History, Culture, Society http://mics.org.ua/journal/index.php/mics <p>Журнал має за мету розвиток міських студій, інституціоналізацію цієї царини в Україні та створення мережі дослідників міста. Ми також прагнемо сприяти діалогу між численними ініціативами з розвитку міського простору, що виникли та плідно працюють в Україні в останні роки, та академічним середовищем дослідників. Журнал має стати майданчиком для міждисциплінарних дискусій і вітає дослідження авторів, що працюють у всіх галузях гуманітаристики.</p> <p>Усі статті, що надійдуть на адресу редакції, будуть проходити зовнішнє незалежне анонімне рецензування. Автори мають бути готові враховувати зауваження рецензентів і редакторів. Текст статті може проходити кілька етапів редагування. Критеріями для відбору статей для публікації є наукова якість, відповідність тематичному напряму журналу та позитивні оцінки анонімних рецензентів. Рецензування здійснюється за “подвiйним слiпим” принципом [“double-blind refereeing”]: автору не повiдомляється iм’я рецензента, рецензенту – iм’я автора.</p> <p>Статті приймаються англійською, польською, українською та іншими мовами.</p> <p><em>&nbsp; &nbsp; &nbsp; Місто&nbsp;</em>планує друкувати рецензії та огляди найважливіших книжкових і журнальних видань;що виходять у царині урбаністичних студій. Журнал також планує публікації джерел;з особливою увагою до інтелектуальної історії розвитку досліджень міст зокрема;інтерв’ю із дослідниками;спогади про наукове середовище та розвиток урбаністики). Текст джерела має супроводжуватися передмовою та коментарями.</p> <p>Періодичність виходу журналу – двічі на рік.</p> <p>&nbsp;</p> <p>ISSN: 2616-4280<br>Linking ISSN (ISSN-L): 2616-4280</p> Institute of History of Ukraine NAS Ukraine, Faculty of History of Kyiv National Taras Shevchenko University uk-UA City History, Culture, Society 2616-4280 ЖИТИ У СОЦМІСТІ ЗАРАЗ: МІЖ СПАДЩИНОЮ ТА ОНОВЛЕННЯМ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/169 <p>У статті розглянуто проблеми участі місцевої громади у ревіталізаційних процесах, які відбуваються в історичному ареалі Соцміста, або району ХТЗ. Район було частково реалізовано у 1930-ті рр. за проєктом архітектора Павла Альошина. У післявоєнну добу від концепції Соцміста відмовилися, однак сам район і надалі розвивався як промзона. Було зведено &nbsp;низку нових потужних підприємств важкої промисловості.&nbsp; В сучасному контексті навіть за умов модернізації підприємств частина виробничих потужностей стає незатребуваною. З іншого боку, деіндустріалізацію потрібно розглядати у прив’язці до селітебної зони, тому в нашій статті ми фокусуємося на тих активістських ініціативах, які нині відбуваються у районі ХТЗ. Історіографія проблеми складається з досліджень історичного й містобудівного контексту, соціальної складової та теоретичних робіт із тематики індустріальної спадщини. Основа джерельної бази – дописи активістів у соціальній мережі «Фейсбук», містобудівна документація та законодавча база.</p> Анастасія Боженко Олександра Суховєєва Авторське право (c) 2021 Anastasiya Bozhenko, Oleksandra Sukhoveyeva 2021-04-17 2021-04-17 1(12) 9 23 10.15407/mics2021.12.009 МУРАЛИ ХАРКОВА: ПРОСТІР, ПАМ’ЯТЬ, ПОЛІТИКА http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/170 <p>У статті проаналізовано мурали Харкова, що з’явилися у місті упродовж 2008–2020&nbsp;рр. 24 арт-об’єкти розглянуто як медіатори історичної пам’яті, що ретранслюють різні наративи/дискурси: радянсько-ностальгійний, регіональний, національний; виявлено контекст їх створення, практики їх інструменталізації різними агентами історичної пам’яті.</p> <p>Ініціатором появи муралів, що репрезентують радянсько-ностальгійний дискурс, є міська влада. Найбільше таких зображень з’явилося у місті у 2013&nbsp;р., напередодні святкування Дня міста та відзначення 70-річчя визволення від німецької окупації. Очільники міста ініціювали проєкт «Гордость Харькова», у межах реалізації якого у місті було створено мурали із зображенням харків’ян, життя та творчість яких безпосередньо пов’язана із подіями «Великої Вітчизняної війни» (В. Гризодубова, Г. Жуков, К.&nbsp;Шульженко, П.&nbsp;Набойченко). Ці та інші зображення ілюструють радянсько-ностальгійний і регіональний виміри публічного простору міста. Вони найчастіше поєднуються між собою, латентно або прямо актуалізуючи фантомні болі «першої столиці». Такі зображення завжди персоніфіковані. Критерії вибору персоналії – уродженець та мешканець Харкова, відомий на загальносоюзному рівні (Л.&nbsp;Гурченко, І.&nbsp;Бугримова та ін.).</p> <p>Від 2014 р. спостерігаємо появу в місті зображень загальнонаціональних символів, що можна інтерпретувати як спробу вписати Харків до національного наративу, продемонструвати перебування міста у core українського політичного проєкту. Такі мурали є персоніфікованими й абстрактно-символічними (Т.&nbsp;Шевченко, воїни-герої Крут, герб України, петриківський розпис, вишиванка (орнамент), лялька-мотанка та ін.). Ініціаторами створення цих муралів є міська влада і громада міста. Зазначимо, що національний наратив майже ніколи не поєднувався з регіональним. Утім, зафіксовано випадки, коли радянсько-ностальгійний, регіональний та національний дискурси проектувалися в одному зображенні. Приміром, є мурал, на якому зображено загиблих воїнів-афганців і воїнів, що загинули під час АТО. Це може свідчити про багатошаровість історичної пам’яті мешканців регіону.</p> <p>Отже, аналіз муралів як медіаторів певного образу минулого у просторі Харкова засвідчив, що з 25 муралів, створених у 2008–2020 рр., які мають яскраво виражене ідеологічне забарвлення, 13 ретранслюють у просторі міста Харкова радянсько-ностальгійний наратив, 12 – регіональний, 10 – національний.</p> Роман Любавський Авторське право (c) 2021 Roman Liubavskiy 2021-04-17 2021-04-17 1(12) 24 40 10.15407/mics2021.12.024 КИЇВСЬКІ АДРЕСИ ВОЛОДИМИРА ПРАВДИЧА-НЕМІНСЬКОГО http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/171 <p>Біографія українського нейробіолога та фізіолога професора Володимира Правдича-Немінського (1879–1952), якому належить світовий пріоритет у вивченні електроенцефалограми ссавців, є малодослідженою. Історіографічний огляд демонструє низьку увагу дослідників до особистого життя науковця, що пов’язано з його арештом, засланням і подальшими репресіями з боку радянських органів державної безпеки. У рамках цієї розвідки вдалося зібрати та опрацювати найповніший матеріал щодо київського періоду його життя (1879–1929). Досліджено адреси в Києві, за якими мешкав або перебував Правдич-Немінський: будинки у власності його батьків, орендовані та службові квартири, установи, де він навчався чи працював. Уперше описано його родинне коло – це батьки Володимир та Анна, дядько Микола, брат Павло. Також виявлено невідомі раніше факти його особистого життя, зокрема щодо одруження 1906 чи 1907 р. з Анною Людвигівною, зміни прізвища, таємного шлюбу й смерті його другої доньки, родинного побуту. Досліджено коло знайомих Правдича-Немінського в Київському політехнічному інституті й Всеукраїнській академії наук. Важливим джерелом для дослідження біографії є виявлена та опрацьована архівно-кримінальна справа 1929 року, за якою його було репресовано. Поставлено питання про необхідність збереження історичної пам’яті про непересічного науковця й киянина.</p> Олексій Болдирєв Авторське право (c) 2021 Олексій Болдирєв 2021-04-18 2021-04-18 1(12) 41 60 10.15407/mics2021.12.041 АЛЕЯ ГЕРОЇВ У ЧЕРНІГОВІ: ЗМІНА У СПРИЙНЯТТІ РАДЯНСЬКИХ МІСЦЬ ПАМ’ЯТІ В УКРАЇНІ (1991–2019 рр.) http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/172 <p>Радянське минуле в сучасному українському соціумі продовжує функціонувати в антиномії «Свій–Чужий». Дихотомія у сприйнятті минулого не може не провокувати дискусії та конфлікти у сфері політики пам’яті. У статті розглянуто ставлення до радянських пам’ятників на Алеї Героїв у Чернігові у період після проголошення незалежності. На підставі локального прикладу можна прослідкувати рецепцію процесів декомунізації у пам’яті місцевих жителів та, відповідно, побачити ставлення до пам’ятників, які пов’язані із радянським періодом. У місті на час здобуття незалежності була велика кількість радянських монументів. Пам’ятники і надалі виконувати таку саму функцію, що і в радянський час: на традиційні радянські свята навколо них формувалися зібрання, відбувалися мітинги. Великою мірою місто продовжувало жити у заданому радянським режимом історичному наративі святкування. Пам’ять чи/і амнезія? Це ті слова, якими можна описати дискусійне поле навколо Алеї Героїв упродовж 28 років. Періодично це місце стає полем боротьби мнемонічних акторів за право «володіти» ним. Утім згодом воно взагалі зникає із публічного дискурсу, стаючи, у такий спосіб, звичайною алеєю, яка є в кожному місті України.</p> <p>Для написання статті було використано неопубліковані матеріали Державного архіву Чернігівської області. Оскільки тематика дослідження охоплює недавній хронологічний період, під час підготовки праці було залучено інформацію з інтернет-ресурсів (сайтів «Події і коментарі: Чернігівщина», «Високий Вал (VAL.UA)» та&nbsp;«Svoboda.FM»), що спеціалізуються на висвітленні подій Чернігівщини, а тому є важливим джерелом для аналізу політики пам’яті щодо пам’ятників на Алеї Героїв.</p> Аліна Година Авторське право (c) 2021 Аліна Година 2021-04-18 2021-04-18 1(12) 61 83 10.15407/mics2021.12.061 ЧОКОЛІВКА ЯК ПРОСТІР ПАМ’ЯТІ: ЗАБУТІ ШІСТДЕСЯТНИКИ В ДЕКОРАЦІЯХ «РАДЯНСЬКОЇ МРІЇ» http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/173 <p>Чоколівка є унікальною частиною міського простору Києва. У другій половині 1960-х рр. вона зазнала активних трансформацій, перетворюючись із рустикальної околиці на прогресивну частину Києва. Під час масового житлового будівництва тут з’явився перший в УРСР житловий масив. Зрештою Чоколівка стала втіленням «радянської мрії»: як для зовнішніх спостерігачів, коли через чоколівські новобудови було прокладено екскурсійний маршрут для американських журналістів, так і для радянських громадян, які щиро раділи появі власної, окремої квартири.&nbsp;&nbsp;</p> <p>В одній із чоколівських «хрущовок» 1960 р. оселилися Іван і Леоніда Світличні, помешкання яких стало «епіцентром українського шістдесятництва». У середині 1960-х рр. на Чоколівці замешкав також Іван Дзюба. Для Віктора Могильного масове житлове будівництво, навпаки, обернулося безальтернативним переїздом.</p> <p>Для згаданих шістдесятників Чоколівка була місцем перебігу (не)нормального радянського повсякдення: зі щоденними походами в гастроном, з одного боку, та систематичними обшуками, арештами, з іншого. У статті розглянуто історію району у його сплетінні з особистими історіями шістдесятників та окреслено, як Чоколівка «(не)пам’ятає» про шістдесятницький вимір своїй історії.</p> Світлана Довгань Авторське право (c) 2021 Світлана Довгань 2021-04-18 2021-04-18 1(12) 81 97 10.15407/mics2021.12.084 ПАМ’ЯТЬ СПАЛЬНОГО МІКРОРАЙОНУ: (НЕ) ДЛЯ ТУРИСТІВ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/174 <p>Стаття містить аналіз спального мікрорайону з позиції перспектив його трансформацій, як у минулому, так і в майбутньому. Звернуто увагу на спальні мікрорайони передусім пострадянських міст. Це явище розглянуто з економічного, культурного та просторового поглядів у контексті формування пам’яті про місце в місті та в повсякденному житті окремого соціального суб’єкта – мешканця мікрорайону в його біографічному значенні, як елементу ідентичності. Локальна ідентичність почасти має вагоміше значення для людини, ніж державна або національна. Мешканці поселень загалом досить позитивно оцінюють середовище свого повсякденного існування, ніж сторонні спостерігачі та аналітики, які іноді є доволі упередженими в оцінках. Потрібно формувати оптику аналізу не суто з позицій т. зв. найкращого досвіду, а із зануренням у специфіку місцевої історії та повсякденних життєвих практик.</p> <p>У статті проаналізовано елементи критики спальних районів з позиції адвокації: те, що тривалий час сприймали як негативну характеристику, переосмислено в ракурсі позитивних ефектів і перспектив реновацій. Адже справді є сенс трансформацій соціального простору спальних мікрорайонів, втім поміркованих, з увагою до елементів локального соціокультурного середовища. Зокрема, звернено увагу на той факт, що предикат «спальний» у сучасних реаліях уже не відповідає дійсності й поступово стає рудиментарним, адже так звані спальні мікрорайони перетворюються на житлові масиви, або, як їх називають, «великі житлові комплекси», які охоплюють дрібний бізнес і торгівлю, освітні заклади, спортивні та розважальні локації, розгалужені транспортні системи.&nbsp; Мікрорайони стають просторами широких можливостей для становлення та зміцнення локальних міських громад шляхом розвитку третіх місць – закладів і просторів, що формують комунікаційні зв’язки між місцевими мешканцями в контексті задоволення таких потреб, як дрібні закупівлі товарів, послуги з краси та відпочинку тощо.</p> <p>Спальні мікрорайони, що були сформовані переважно як «перші місця» (домівки), активно формують пам’ять місцевих – тих, хто проводить там досить значний час свого життя, задовольняє основні потреби комфортного відпочинку та вільного від роботи перебування. Тож, аналізуючи соціальну пам’ять, потрібно звертати увагу і на контексти буденності, які не менш важливі у формуванні ідентичності як складової ширшого контексту – історичної пам’яті.</p> Алла Петренко-Лисак Авторське право (c) 2021 Алла Петренко-Лисак 2021-04-18 2021-04-18 1(12) 98 117 10.15407/mics2021.12.098 КАРТОГРАФУВАННЯ ГЕНОЦИДУ РОМІВ УКРАЇНИ (1941–1944 РР.) ТА ПАМ’ЯТІ ПРО ЦЕ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/175 <p><strong>&nbsp;</strong></p> <p>Упродовж низки проєктів, що їх останніми роками виконував Український центр вивчення історії Голокосту, було виявлено різноманітні історичні джерела, які загалом містять відомості про понад 140 місць загибелі ромів у зонах німецької окупації України. У цій статті подано п’ять карт, які є результатом пошукової роботи й заповнюють наявні на сьогодні у картографії та історіографії пробіли, дають змогу дати відповіді на такі запитання, що є нагальними при описі долі ромського населення України: 1) кількість і розташування місць страт ромів (що важливо для усвідомлення масштабу, регіональних особливостей і статистичних аспектів геноциду ромів на теренах України); 2) розподіл між кочовими та осілими ромськими жертвами за наявними джерелами (що важливо з огляду на концептуальні дискусії в історіографії щодо засад нацистської «циганської» політики, адже переважання жертв, які були осілими, переконливо демонструє, що у мотивації виконавців злочинів расово-ідеологічні чинники превалювали над уявленнями про «асоціальність» окремих ромів); 3) розподіл між німецькими виконавцями та місцевими співучасниками у злочинах щодо ромів (що важливо у контексті питання про ставлення місцевого населення до переслідуваних ромів та ступінь ініціативи місцевих органів врядування і допоміжної поліції у геноцидних акціях); 4) установа, яка задокументувала злочин (що важливо з погляду політики держави щодо документування злочинів проти ромів – зокрема, їхньої повноти та репрезентативності, – та особливостей формування суспільних уявлень про це); 5) наявність меморіальних об’єктів на місцях загибелі ромських жертв або зазначення наявності ромів серед жертв (що важливо у контексті формування соціальної пам’яті про геноцид ромів та наявності/відсутності механізмів «культурної пам’яті», що покликані увічнити пам’ять жертв). До кожної карти наведено опис методики її складання та аналіз наукової ваги поданих на ній відомостей. Узяті разом або окремо, карти мають потенціал для використання у науковій, освітній та музейній діяльності.</p> Михайло Тяглий Авторське право (c) 2021 Михайло Тяглий 2021-04-19 2021-04-19 1(12) 118 169 10.15407/mics2021.12.118 «У ПОШУКАХ РАСТРЕЛЛІ...» (РЕСТАВРАЦІЯ АНДРІЇВСЬКОЇ ЦЕРКВИ У 2009–2020 РР.) http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/176 <p>Наприкінці 2020 року київська Андріївська церква була відкрита після тривалої реставрації (2009-2020). Філософія реставраційних робіт цього десятиліття була підпорядкована ідеї «повернення Растреллі». Крім того, прослідковується певна «тяглість» - адже під час поперещньої масштабної реставрації 1979-88 років автентичний вигляд (за колекцією автентичних креслень Растреллі) було повернено екстер’єру храму (передусім куполам). Авторству Растреллі належить також проєкт внутрішнього опорядження Андріївської церкви. Тож усі роботи мали на меті повернути максимально автентичний вигляд храму. Їх виконували реставратори науково-реставраційної майстерні Національного заповідника «Софія Київська» і ТОВ «ЕКСТЕР’ЄР-БУДСЕРВІС» (генеральний підрядник). Неофіційно роботу було поділено на чотири блоки з промовистими назвами – «Метал», «Камінь», «Дерево» та «Живописне полотно».</p> Ігор Нетудихаткін Авторське право (c) 2021 Ігор Нетудихаткін 2021-04-19 2021-04-19 1(12) 170 190 10.15407/mics2021.12.171 СЕРІЯ «BLACK SEA HISTORY WORKING PAPERS» http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/179 Вікторія Константінова Ігор Лиман Авторське право (c) 2021 Вікторія Константінова, Ігор Лиман 2021-04-20 2021-04-20 1(12) 211 215 НОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ З ІСТОРІЇ ЄВРЕЙСЬКОЇ ГРОМАДИ ДНІПРА http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/180 Володимир Гула Авторське право (c) 2021 Володимир Гула 2021-04-20 2021-04-20 1(12) 216 221 МІСТА ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ У МОДЕРНУ ДОБУ: ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ ТА КОНСТРУЮВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/181 Володимир Гула Авторське право (c) 2021 Володимир Гула 2021-04-20 2021-04-20 1(12) 222 227 КОЛИ НАУКА ЦІКАВА: ПРО ГЕНЕАЛОГІЮ, ПРОСОПОГРАФІЮ І ХІОСЬКИХ ГРЕКІВ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/182 Ірина Матяш Авторське право (c) 2021 Ірина Матяш 2021-04-20 2021-04-20 1(12) 228 232 БЕРДИЧІВ ЯК ЦЕНТР ЗБУТУ ФАЛЬШИВИХ ГРОШЕЙ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/177 <p>Проблема фальшивомонетництва є досить багатогранною, адже йшлося про задум, мотив, пошук зловмисниками сировини та ресурсів, виготовлення підробок грошей і зрештою збут готової продукції. Збут фальшивих грошей зазвичай відбувався у великих торгових містах і на ярмарках. У цій статті наведено та проаналізовано свідчення про виявлення фальшивих грошей у місті Бердичеві, що збереглися у справах з історичних архівів, повідомленнях газет і в опублікованих попередниками працях.</p> <p>Проаналізувавши низку матеріалів карних справ із державних історичних архівів і публікації газет, ми отримали численні свідчення, що характеризують місто Бердичів як один із великих центрів збуту фальшивих грошей, починаючи із першої чверті ХІХ ст. і упродовж наступних ста років. Перша згадка про збут фальшивих асигнацій у Бердичеві стосується активності відомого фальшивомонетника Ігнація Цейзика, який розгорнув масштабну злочинну діяльність у різних регіонах Російської імперії, не припинивши незаконне виготовлення грошей навіть після затримання та ув’язнення. Сильні позиції на грошовому ринку Київської та Волинської губерній займали монети, карбовані від імені російського уряду для Царства Польського на монетному дворі у Варшаві. Поширеність і популярність цих монет призвели до виникнення їх підробок, масові виявлення спроб збуту яких у Бердичіві та Бродах спонукали владу Австрійської імперії до заборони обміну в касах банків російських грошей. Як важливий торговий центр Бердичів став також привабливим місцем для збуту фальсифікатів грошей, що їх упродовж майже всього ХІХ ст. завозили з Лондона. Збут підробок здійснювали з ініціативи учасників польського повстання 1831 р. через налагоджену мережу впливових євреїв- банкірів. У другій половині ХІХ ст. Бердичів привабив не лише збувальників фальшивих грошей, а і їх виробників. Затриманий у 1860 р. у Сквирському районі збувальник фальшивих 25-рублевих кредитних білетів на допиті сказав, що їх виготовлено у таємній майстерні у Бердичіві. Ввезення до міста з метою збуту фальшивих грошей могло відбуватися і на початку ХХ ст., зокрема окрім підроблених кредитних білетів правоохоронці вилучали також фальсифікати поштових марок, про що повідомляють газети Бердичева.</p> Андрій Бойко-Гагарін Авторське право (c) 2021 Андрій Бойко-Гагарін 2021-04-19 2021-04-19 1(12) 193 200 10.15407/mics2021.12.195 ЗНАЧЕННЯ МІСТ ЯК ЦЕНТРІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/178 <p>Розкрито географічні особливості ролі міст як центрів адміністративного управління в Україні. Показано їх значення у структурі адміністративно-територіального устрою держави. З географічних позицій проаналізовано основні проблеми управління містами. Наведено приклади невідповідності потреб сучасного суспільства та адміністративного статусу і складу окремих міських рад. Окреслено основні напрями вдосконалення сучасної ієрархії адміністративно-територіального устрою України у контексті проведення адміністративної реформи у рамках євроінтеграції.</p> Іван Савчук Авторське право (c) 2021 Іван Савчук 2021-04-20 2021-04-20 1(12) 201 207 10.15407/mics2021.12.203 ВІД РЕДАКЦІЇ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/183 Тетяна Водотика Авторське право (c) 2021 Тетяна Водотика 2021-04-30 2021-04-30 1(12) 5 6