City History, Culture, Society http://mics.org.ua/journal/index.php/mics <p>Журнал має за мету розвиток міських студій, інституціоналізацію цієї царини в Україні та створення мережі дослідників міста. Ми також прагнемо сприяти діалогу між численними ініціативами з розвитку міського простору, що виникли та плідно працюють в Україні в останні роки, та академічним середовищем дослідників. Журнал має стати майданчиком для міждисциплінарних дискусій і вітає дослідження авторів, що працюють у всіх галузях гуманітаристики.</p> <p>Усі статті, що надійдуть на адресу редакції, будуть проходити зовнішнє незалежне анонімне рецензування. Автори мають бути готові враховувати зауваження рецензентів і редакторів. Текст статті може проходити кілька етапів редагування. Критеріями для відбору статей для публікації є наукова якість, відповідність тематичному напряму журналу та позитивні оцінки анонімних рецензентів. Рецензування здійснюється за “подвiйним слiпим” принципом [“double-blind refereeing”]: автору не повiдомляється iм’я рецензента, рецензенту – iм’я автора.</p> <p>Статті приймаються англійською, польською, українською та іншими мовами.</p> <p><em>&nbsp; &nbsp; &nbsp; Місто&nbsp;</em>планує друкувати рецензії та огляди найважливіших книжкових і журнальних видань;що виходять у царині урбаністичних студій. Журнал також планує публікації джерел;з особливою увагою до інтелектуальної історії розвитку досліджень міст зокрема;інтерв’ю із дослідниками;спогади про наукове середовище та розвиток урбаністики). Текст джерела має супроводжуватися передмовою та коментарями.</p> <p>Періодичність виходу журналу – двічі на рік.</p> <p>&nbsp;</p> <p>ISSN: 2616-4280<br>Linking ISSN (ISSN-L): 2616-4280</p> Institute of History of Ukraine NAS Ukraine, Faculty of History of Kyiv National Taras Shevchenko University uk-UA City History, Culture, Society 2616-4280 Від редакції http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/134 Тетяна Водотика Максим Гон Авторське право (c) 2020 Тетяна Водотика, Максим Гон http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-29 2020-07-29 9 (2) 5 6 Ярослав Грицак: "Гордість без відповідальності – це гординя, тоді як відповідальність без гордості межує із самоприниженням" http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/125 Тетяна Водотика Петро Долганов Авторське право (c) 2020 Ярослав Грицак, Петро Долганов, Тетяна Водотика http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-23 2020-07-23 9 (2) 9 14 Віталій Нахманович: Міська історія – це цікаво, але спершу добре було би написати загальну історію України і українську історію Голокосту http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/126 Тетяна Водотика Петро Долганов Авторське право (c) 2020 Тетяна Водотика; Петро Долганов; Віталій Нахманович http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-23 2020-07-23 9 (2) 15 23 Анатолій Подольський: Українська держава має зрозуміти важливість досліджень Голокосту і взяти на себе більшу відповідальність, зокрема фінансову http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/127 Тетяна Водотика Петро Долганов Авторське право (c) 2020 Тетяна Водотика; Петро Долганов; Анатолій Подольський http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-23 2020-07-23 9 (2) 24 29 ПАМ’ЯТЬ ПРО ГОЛОКОСТ У СИМВОЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ ДНІПРА (ДНІПРОПЕТРОВСЬКА) http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/128 <p>Ця стаття має на меті продемонструвати ключові трансформації, які відбулися на місцях Голокосту в Дніпрі (колишній Дніпропетровськ) від кінця нацистської окупації до сьогодні. Досліджено, наскільки ці місця стали місцями вшанування Голокосту, та описано механізми та особливості включення такого вшанування у міський простір міста. Автор аналізує основних ініціаторів і прихильників вшанування Голокосту, щоб оцінити, наскільки ефективно представлена ​​історія винищення євреїв у міському просторі Дніпра та наскільки це відповідає його сучасному образу.</p> <p>Стаття, заснована на існуючій історіографії, описує події у трьох основних місцях Голокосту в Дніпропетровську (Дніпро), де відбувалися найбільш масштабні акти винищення єврейського населення - біля Ботанічного саду (Красноповстанська Балка), єврейське кладовище (парк Писаржевського), село Верхнє (перехрестя вулиць Янгеля та Енергетича). Достатній обсяг досліджень дає досить надійні докази того, що відбувалося у вищезгаданих місцях під час нацистської окупації. Важлива особливість, яка згодом вплинула на поминання цих місць як в радянський, так і в пострадянський періоди полягало в тому, що в першому місці, тобто в Краснопівстанській балці (яр), страчені були виключно євреями, а в інших двох місцях страчували різні категорії нацистських жертв , включаючи значну кількість євреїв звісно.</p> <p>У 1960-1980-х рр., у період вшанування історії Великої Вітчизняної війни, пам'ятники, встановлені для вшанування пам’яті жертв, мали лише написи, характерні для радянської влади. Ці написи не згадували про етнічне походження жертв, розчиняючи їх у евфемістичних формулюваннях, таких як "цивільні особи", "радянські громадяни" тощо. Після розпаду СРСР було знято старі табу та заборонені раніше історичні факти та розповіді, включаючи ідентичність національних груп, які претендують на своє місце в історичній свідомості, почала формуватися. У цій статті проаналізовано різні комбінації меморіальних дискурсів - радянських та єврейських / радянських та пострадянських / єврейських, радянських та українських - та те, як вони співвідносяться (взаємодіють / конфліктують / не спілкуються) у зазначених місцях.</p> <p>На основі свого аналізу автор робить висновок, що єврейська громада міста була головним ініціатором і прихильником збереження пам’яті про Голокост, що призвело до високого ступеня фрагментації вшанування Голокосту в Дніпрі. Тим не менше, завдяки співпраці та несистематичній спільній діяльності єврейських організацій, а також громадських та урядових установ Дніпра, пам’ять про Голокост поступово вписується та займає все більш помітне місце в міському просторі.</p> Анна Медведовська Авторське право (c) 2020 Анна Медведовська http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-23 2020-07-23 9 (2) 33 45 10.15407/mics2020.09.033 БЕНЕФЕЦІАРИ ГОЛОКОСТУ: РОЛЬ «СУСІДІВ» У ПОГРАБУВАННІ ЄВРЕЇВ ВОЛИНІ В ПЕРІОД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/129 <p>У статті досліджено випадки пограбування жертв Голокосту у трьох невеликих містечках Західної Волині: Дубровиці, Корці й Костополі. Такі дії, окрім фінансування німецької мілітарної машини та збагачення німців, слугували легітимації геноциду й серед місцевого населення, його заохоченню до колаборації.</p> <p>На поведінку частини населення під час організації злочину в Костополі, Корці та Дубровиці впливали економічні чинники. Вже на початковому етапі Голокосту мешканці цих містечок долучилися до грабунку єврейських сусідів під час погромницьких акцій наприкінці червня – на початку липня 1941 р. У процесі створення гетто відбувалися стихійні пограбування помешкань жертв і «легалізована» нацистською окупаційною владою торгівля їхнім майном (переважно одягом і побутовими речами).</p> <p>У період існування гетто в Костополі, Дубровиці та Корці тутешнє населення (переважно селяни) активно долучилося до нерівноцінних торгових обмінів із єврейськими бранцями. В обмін на одяг, взуття, прикраси та гроші селяни приносили євреям їжу. Коли кошти закінчувалися, євреї пропонували свою працю в обмін на їжу. Таку взаємодію значно легше було організувати бранцям гетто відкритого типу в Корці та Дубровиці. Голод у гетто був найстрашнішим тоді, коли в мешканців закінчувалися цінні речі, за які можна було вимінювати продовольство, а селяни втрачали інтерес надалі приносити їжу.</p> <p>На етапі знищення гетто в усіх трьох містечках відбувалися стихійні пограбування будинків убитих євреїв. Після ліквідаційних акцій щоразу розпочиналася торгівля єврейським майном (переважно одягом, меблями й нерухомістю). «Легалізовану» нацистською окупаційною владою торгівлю у Дубровиці та Костополі здійснювали працівники міських управ (це були переважно місцеві українці). Найбільшу вигоду мали сусіди євреїв (українці й поляки), що мешкали у цих містах і довколишніх селах. У Корці торгівлю майном убитих євреїв контролювала районна управа, а участь у ній брали переважно місцеві українські селяни. Окрім фізичних осіб, у цьому районі участь у придбанні меблів і будинків жертв Голокосту брали й українські організації (сільські філії товариства «Просвіта», українські школи тощо).</p> <p>Доля тих євреїв, яким вдалося утекти з гетто або місць розстрілів, залежала від ставлення місцевого населення. Мешканці довколишніх сіл по-різному ставилися до жертв, які мусили переховуватися поза межами гетто. Зокрема, селяни і містяни в нечисленних випадках безкорисливо переховували жертв (поведінка рятівників), надавали прихисток або їжу, допомагали євреям з метою отримання якихось зиску (використання жертв Голокосту як робочої сили, нерівноцінні обміни їжі на матеріальні цінності), переховували за гроші або інші цінності, видавали представникам окупаційної влади жертв в обмін на матеріальну вигоду (яка зазвичай вимірювалася такими дефіцитними у воєнний час товарами, як керосин, спиртні напої, сіль і цукор) і навіть брали активну участь у виявленні місць переховування євреїв як за винагороду, так і незначні кар’єрні преференції. Як засвідчують спогади жертв Голокосту, значна частина українських і польських селян вибудовували різноманітні моделі взаємодії з жертвами Голокосту саме з метою отримати вигоду. В одних випадках це допомагало жертвам вижити (допомога в обмін на матеріальні речі). В інших – призводило до катастрофи. Хай там як, а «праведна» поведінка траплялася значно рідше, ніж та, що була мотивована економічним зиском</p> Петро Долганов Авторське право (c) 2020 Петро Долганов http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-23 2020-07-23 9 (2) 46 87 10.15407/mics2020.09.046 ХРОНІКА ХЕРСОНСЬКОГО ГЕТТО (1941 р.) http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/130 <p>Після встановлення нацистського окупаційного режиму в містах України було створено десятки єврейських гетто. Більшість із них досі залишаються «білими плямами» на тлі історії міського простору. У статті розглянуто історію гетто у Херсоні. Встановлено, що від самого початку нацистська адміністрація не планувала довгострокового існування гетто, а його мешканців мали знищити у найкоротші строки.</p> <p>Актуальність запропонованої теми зумовлено необхідністю вивчення маловідомих сторінок місцевої історії, які мають допомогти осмислити сучасний міський простір із його минулим та сприяти формуванню сучасної політики пам’яті. Історія херсонського гетто десятиліттями залишалася маловідомою широкому загалу і досі не була темою спеціального історичного дослідження. Це можна пояснити низкою об’єктивних факторів. Більшість головних свідків організації та ліквідації гетто знищили нацисти. Гетто існувало дуже короткий час (близько одного місяця) в умовах ізоляції та комендантської години; спілкування його мешканців із іншим населенням міста максимально обмежили. У післявоєнні роки російська влада з політичних міркувань не розглядала трагедію єврейського народу як окрему проблему.</p> <p>Зібрано та опрацьовано комплекс джерел, які дають змогу охарактеризувати обставини створення гетто, повсякденне життя у ньому та процес його ліквідації.</p> <p>Визначено, що створювали та ліквідовували гетто члени зондеркоманди 11а айнзацгрупи Д поліції безпеки СД. За наказами нацистів у місті сформували єврейську раду («юденрат»), діяльність якої передбачала облік єврейського населення міста та переведення його до гетто. Прослідковано поведінку та адаптацію мешканців міста до життя в умовах окупації, зокрема зміну їхніх соціальних ролей. Наведено приклади, які свідчать про стратегії виживання і свідомий колабораціонізм.</p> Юрій Капарулін Авторське право (c) 2020 Юрій Капарулін http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-23 2020-07-23 9 (2) 88 104 10.15407/mics2020.09.088 ШРАМИ НА ТІЛІ МІСТА: МІСЦЯ ВБИВСТВ ЄВРЕЇВ В М. РІВНЕ ПІД ЧАС ГОЛОКОСТУ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/131 <p>Стаття присвячена висвітленню Голокосту в м. Рівне. Нажаль, крім розстрілів в урочищі Сосонки в листопаді 1941 р., інші випадки екстермінації євреїв в академічній л-рі висвітлені дуже мало, а деякі локації знищення не вказані. В сучасній історіографії Голокосту всі факти вбивства євреїв в Рівному ще не досліджені, що є своєрідною білою плямою. У спробі локалізувати такі місця, в статті наведені свідчення жертв (євреїв), спостерігачів (не євреїв), німців та поліцейських (катів).</p> <p>Першими жертвами нацистської окупації в місті стали жителі, що гинули через бомбардування та авіанальоти. Влітку 1941 р. євреї стали жертвами розстрілів. Їх початкова ліквідація відбувалася в контексті боротьби з «жидо-більшовизмом», коли вбивали тих, хто підтримував попередню владу та тих, хто був здатен очолити опір – чоловіків та інтелігенцію. Впродовж всього періоду німецької окупації євреї знаходили свою смерть в рівненських таборах військовополонених Шталаг 360, в місцевій в’язниці, в урочищі Видумка. Великим місцем вбивства та захоронення стала вул. Біла, куди звозили жертв звідусіль. Серед виявлених невідомих сторінок історії рівненського гетто – вбивство немісцевих віденських євреїв під час його ліквідації. Наявна ймовірність серед бранців гетто Рівного євреїв з Рівненського району.</p> <p>Члени судово-медичної експертизи НДК, що розслідували злочини окупантів в м. Рівне та Рівненській області дійшли висновків, що знищення цивільних громадян та військовополонених у м. Рівне провадилось шляхом масових розстрілів з автоматів та кулеметів, умертвління чадним газом, – у «машинах-душогубках», в окремих випадках людей живими закопували в могилах. Частину розстріляних людей, зокрема в кар’єрах біля с. Видумка, спалювали на зазделегідь підготовлених і пристосованих майданчиках. В багатьох випадках, зокрема на трупах з могил на вул. Біла виявлено сліди зовнішнього насильства, що свідчить про фізичне знущання над жертвами до їх смерті. Виокремлення точних кількісних втрат єврейського населення Рівного в названих локаціях – надважке завдання. Ми можемо оперувати лише 17,5 тис. розстріляних жертв Голокосту в Сосонках, однак в інших локаціях, де євреї були вбиті разом з українцями, поляками тощо – це зробити неможливо. Наведена раніше дослідниками інформація про кількість в 22–23 тис. вбитих під час Голокосту євреїв в місті, на наш погляд, з розвитком досліджень повинна бути змінена в бік збільшення.</p> Роман Михальчук Авторське право (c) 2020 Роман Михальчук http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-23 2020-07-23 9 (2) 105 125 10.15407/mics2020.09.105 МЕМОРІАЛІЗАЦІЯ ГОЛОКОСТУ В ОСТРОЗІ: МІСЦЯ І ПРОСТОРИ ПАМ’ЯТІ ТА (КО)МЕМОРАТИВНІ ПРАКТИКИ РОБОТИ З НИМИ http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/132 <p>Під час Голокосту в містечку Острог на Рівненщині було знищено більшість єврейської спільноти, що становила від 64 до 70&nbsp;% тодішнього населення й існувала з кінця XIV ст. Фактично, структуру міста було зруйновано, а його полікультурну історію – розірвано. Після війни тоталітарна політика совєтського режиму позбавляла матеріальні медії пам’яті про минуле соціокультурного змісту й автентичності. У статті розглянуто окремі місця пам’яті про Катастрофу, їх стан сьогодні, а також сучасні меморативні практики і форми роботи з ними. Давній Острозький єврейський цвинтар після війни було перетворено на совєтський парк відпочинку. Місце розстрілу острозьких євреїв спочатку визначали через формулу загальної ідентичності «жителів», без уваги до того, що нацисти переважно знищили саме євреїв через їхнє походження. Велика Синагога довгий час була складом, а відтак перетворилася на руїну. Могилу Маршуе спаплюжили, а поступово відновили тільки в період незалежності України. Звернуто увагу на різні форми вандалізму: викидання сміття, руйнування могил і сакральних споруд, «нацистські» графіті, якими досі паплюжать єврейську спадщину Острога. Позитивно, що основні місця пам’яті сьогодні відновлені або перебувають у стані реставрації, а робота з ними охоплює широкий спектр практик: перфоманси вшанування, реставрація й відбудування, освітні й туристичні заходи, опрацювання джерел, документів, мап, розшифрування текстів і написів, пошуки могил тощо. Не меншу вагу має вироблення відповідної адекватної політики, спрямованої на збереження пам’яті про втрачену ідентичність міста і міжкультурне порозуміння, розвиток толерантності й соціальної свідомості.</p> <p>&nbsp;</p> Христина Семерин Авторське право (c) 2020 Христина Семерин http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-23 2020-07-23 9 (2) 126 140 10.15407/mics2020.09.126 ВІД МІСТА-ПЕРЕХРЕСТЯ ДО МІСТА-ЖЕРТВИ: ЛЬВІВ У РОМАНІ ЮРІЯ ВИННИЧУКА «ТАНҐО СМЕРТІ» http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/133 <p>У статті на основі аналізу особливостей роману Юрія Винничука «Танґо смерті» проаналізовано авторські наративні стратегії переосмислення на прикладі Львова сюжетів міської історії у 1930–1940-х роках, реконструкції колективної і персональних пам’ятей містян. Проаналізований письменницький текст є суттєвим прикладом «вписування» Львова у пам’яттєвий дискурс сучасної української літератури, а тому має два часові зрізи – довоєнний/воєнний (міжвоєнний період, роки Другої світової війни) і сучасний.&nbsp; Досліджувані події вивчаються як історія містян (зокрема взаємин дітей бійців Армії УНР, розстріляних 1921-го під Базаром), які є носіями різних, часто конфліктних національних ідентичностей, виклику щодо можливостей реконструкції пам’яті про «спільний» Львів в умовах військово-політичного конфлікту і радикального загострення міжнаціональних взаємин, а також як відновлення пам’яті про Янівський концентраційний табір. Стверджується, що уявну та справжню поліфонію взаємин у передвоєнному Львові (як і в інших містах Галичини), а також дитинство-юність героїв «історичної» частини роману Ю.&nbsp;Винничука руйнує вересень 1939 року. Події Другої світової війни, описані на прикладі Львова, є важливим компонентом міської пам’яті, а пережиті страждання героїв роману можна назвати одним із потужних детермінантних елементів національної ідентичності. У своєму романі Ю. Винничук вдається до отілеснення музики, інсценізуючи текст роману як «танґо», створюючи тим самим партитуру поліфонічності Львова з міста-перехрестя у місто-жертву з його мешканцями. На прикладі роману Ю. Винничука показано, що «львівська» пам’ять є маркером темпорального горизонту, зокрема комунікативна пам’ять передає історичний досвід міста у межах індивідуальних біографій протагоністів роману за допомогою живих спогадів, безпосереднього досвіду й усної оповіді. Запропоновано розглядати письменника як носія мнемонічного інформаційного ресурсу, того, хто накопичує пам’ять про трагічні сторінки міської історії і ретранслює до своїх сучасників. Аналіз роману Ю. Винничука «Танґо смерті» показує, що, по-перше, Львів є прикладом не так символічного, як цілком реального місця пам’яті, і, по-друге, підтвердженням сучасної тези А.&nbsp;Ассман про місце пам’яті, що «освячене присутністю мертвих».</p> Іван Монолатій Авторське право (c) 2020 Іван Монолатій http://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0 2020-07-23 2020-07-23 9 (2) 141 154 10.15407/mics2020.09.141